Історія екології: виникнення та становлення науки про довкілля

Уся історія становлення та розвитку людства проходила в тісній взаємодії з природним середовищем. Усвідомлення цього факту відігравало важливу роль у формуванні свідомості первісної людини, перетворюючись в фетишизм, тотемізмі та магію ще неолітичних культур. Про це ми добре знаємо з етнографічних досліджень диких племен. У цій статті коротко описана історія екології та її становлення як науки.

Пізніше, вже в епоху стародавніх рабовласницьких цивілізацій, робилися все більш наполегливі спроби доповнити релігійно-містичну картину світу його науковим осмисленням. При цьому однією з головних проблем, що хвилювали уми древніх мислителів був вплив природного середовища на людину. Тому взаємодія природи та людини відбилася в численних пам’ятках давньої літератури, з якої ми знаємо, що проблема екології хвилювала людство з незапам’ятних часів. Історичних прикладів взаємодії природи й людини вже в давнину було помічено безліч.

Ретроспективні ідеї давньогрецьких й римських філософів, учених, поетів, державних діячів про людину, її життя та місце в природі і суспільстві тепер уже широко відомі. Наведемо в короткому викладі лише деякі з них.

 історія екології

Починаючи з V ст. до н.е. з’ясування відношення природи до життя людини становило улюблене питання, котре піддавалися особливому розгляду в роботах Гіппократа та його соратників, а потім Платона, Ксенофонта, Аристотеля, Страбона та Галена. Ось деякі з цих ідей.

Платон (428-348 рр. до н.е.) уявляв наш «природний дім» кулястою планетою:

«Земля, якщо поглянути на неї зверху, схожа на м’яч». Вона «дуже велика, і ми знаємо лише малу її частину. Люди живуть на островах, що омиваються повітрям, і бачать Сонце, Місяць, зірки такими, якими вони є насправді… »

На питання, скільки років існують на Землі держави, Платон відповідає:

«… величезний та невичерпний період часу. Тисячі держав з’явилися за цей час одна за іншою й відповідно не менше число зникло. І скрізь вони проходили через різні стадії державної системи, ставали великими з менших, меншими з великих, найгіршими з кращих, кращими з гірших ».

Тепер історія екології нам розповідає, що однією з причин занепаду цивілізації стародавнього світу в Месопотамії та Малій Азії, на батьківщині самого Платона був випас худоби без будь-якої міри, а також інші способи інтенсивного ведення сільського господарства, які приводили до непоправних екологічних втрат.

Філософ не міг не помітити цих фактів, але дав їм інше пояснення. Згідно з Платоном, колись Аттика (територія в межах Стародавньої Греції) мала дуже родючі ґрунти, що забезпечували безбідне існування її жителів. Гори були вкриті лісами, які не тільки годували місцевих мешканців, а й затримували під своїм покровом дощові води, не даючи їм марно стікати по схилах у русла річок. Пояснення ж фактів ранніх антропогенних екологічних криз Платон дедукував з відомих положень його філософської системи.

За Платоном, усі речі і явища на землі суть лише бліді копії, тіні світу ідей. Тому руйнування місця існування людиною уявлялося йому не як ще одне свідчення негативних наслідків нерозумної діяльності людства, а неминучого занепаду, переродження самих речей та явищ матеріального світу в порівнянні з їх початковим станом абсолютної досконалості в первинному світі ідей.

Платон проґавив можливість змінити всю історію розвитку уявлень про взаємини людини та природи, не помітивши в людині її руйнівника. Але нас не може не здивувати те, що вже в античну епоху люди мали досить високий рівень знання й розуміння екології нашої планети. Грецька екологія була спадкоємицею давньосхідної; точно так же знання про взаємини людини і природи римлян розвивалися під впливом еллінів.

Римлянам в порівнянні з греками був більш властивий практицизм, прагматична оцінка явищ природи. Але було б не вірно стверджувати, що вони, взявши на озброєння поняття, впроваджені в науку попередниками, не сказали нічого нового. Найбільш наочно це можна простежити на прикладі усвідомлення чинників, що визначають межі Ойкумени (Всесвіту).

історія екології

Представники античного світу зазвичай цікавилися природою тільки в тому випадку, якщо в ній знаходилась людина або були помітні сліди її творчої діяльності. І дуже показово в цьому відношенні розвиток понять «Космос» та «Ойкумена». Перш за все обидва ці поняття грецького походження. «Космос» – слово, яке спочатку означало «порядок, лад, відповідність». Філософи школи Піфагора вжили його в сенсі «світ, всесвіт», розуміючи космос як одне гармонійне ціле.

Слово «Ойкумена» з грецької означало «вся населена Земля, всесвіт». Ці уявлення про всесвіт, тісно пов’язані з усім людством, переконливо свідчать про глибокий гуманізм, який ліг в основу античного світогляду. Простежимо, як ці поняття тлумачилися мислителями давнини.

 

Історія екології: античні часи

Ератосфен був одним з тих небагатьох античних вчених, які визнавали правдивість відомостей, які повідомляються Піфеєм про його подорожі далеко на північний захід від Греції в райони західних та північних земель Європи. У своїй книзі «Географічні записки» Піфій розширив кордони Ойкумени, включивши в неї землі розташовані біля Полярного кола, та навіть Тапробану (острів Цейлон, що знаходиться в Індійському океані). Ойкумена, пояснював він, простягається від Атлантичного океану до Бенгальської затоки (який, як він думав, був східним кордоном земель, придатних для життя).

Історія екології постійно повертає нас до питань оцінки місця й призначення людини в природі. В концепціях античних мислителів вже намічені основні риси так званого європейського типу екологічної свідомості. Цицерон писав:

«Люди, ніби призначені охоронцями землі, не дозволяють їй здичавіти через лютих звірів».

Невже світ створений для дерев, трави або звірів? Людина повністю панує над земними благами. Ми дванадцять тисяч років тому, наприклад, приручили собаку, і вона служить нам вірно. До цього собаки бігали зграями по лісах та полях. Людина використовує поля й пагорби, річки та озера, сіє хліб, садить дерева. Людський розум крок за кроком проникає в таємниці природи.

Історія екології

В процесі освоєння природних багатств долучалися до природоохоронних заходів й державні структури тих давніх часів. Наприклад, у римському сенаті активно діяли екологічні експертизи при будівництві складних на той час іригаційних споруд, каналів, дамб і т.п.

В історії древньої Греції та Стародавнього Риму відзначалися скарги греків у різні державні інстанції на забруднення вод афінського порту Пірей, римлян – на засміченість Тібру. А їх земляки, оселившись на півночі Африки, скаржилися на зубожіння землі внаслідок ерозії ґрунтів.

В Індії, Греції, Римі в давнину будували складні відвідні споруди для міських стоків, які очищалися за допомогою біоценозів.

 

Історія екології: середньовіччя

Історія екології у середні віки ознаменувалася світоглядною боротьбою за ліквідацію середньовічних уявлень про принципову обмеженість як світу, так і самої людини, її пізнавальної та перетворювальної діяльності.

При розгляді проблеми збереження природного середовища в умовах пізнього середньовіччя викладемо основні принципи взаємодії природи й суспільства в працях англійського філософа Френсіса Бекона (1561-1626) – засновника матеріалізму та експериментальної науки. За короля Якова I Бекон досяг високого становища в державі, ставши лордом-канцлером.

Історія екології

Бекон сформулював основний принцип взаємодії природи і суспільства. Суть його полягає в тому, що «над природою не панують, якщо їй не підкоряються». Філософ пишався тим, що користується тільки досвідом, а до мислення й гуманізму ставився з презирством. Ставлення Бекона до природи його сучасники й нащадки швидко привели у відповідність з новими ідеалами, після чого образ матері-природи поступився місцем образу природи-машини, природи-дійної корови.

Згодом, забувши основний принцип взаємодії природи та суспільства як головну заповідь Бекона, зачароване уявною могутністю машинного виробництва людство, здавалося, міцно й назавжди розташувалося в кріслі «царя природи». Однак пройшло лише сторіччя його «царювання», і крихкий міраж людської всемогутності став швидко розсипатися під ударами назрілої загальної кризи, реальну загрозу якої усвідомлюють тепер у всіх країнах світу.

Ніби обурена відведеною їй роллю невільниці, необмеженою владою свого творіння – людини, природа швидко й недвозначно показала, що терпіння її не безмежне, що вона – сувора й об’єктивна мати, яка не дозволяє безкарно своїй змужнілій дитині руйнувати той будинок, де вона народилася й виросла.

 

Історія екології: нові часи

Людська думка цього періоду зіткнулася з нерозв’язною антиномією. З одного боку, людина представлялася носієм та двигуном прогресу, принципові можливості якої вважалися безмежними. А з іншого боку, реальні можливості людини були вельми обмеженими. Людина, «незначна билина», змальовувалась як трагічна істота, «занедбана в нескінченному світі», – писав французький філософ, математик і фізик, один із засновників теорії ймовірності Блез Паскаль (1623-1662). Паскаль був найбільш послідовним вираженням ранньої «трагічної діалектики» в уявленнях про місце та можливості людства у Всесвіті.

Нідерландський філософ-матеріаліст Барух Спіноза (1632- 1677) не міг не зобразити в своєму суперечливому трактуванні людини такої роздвоєності в уявленнях про місце та можливості людства у Всесвіті. З одного боку, в дусі свого часу Спіноза визнавав необмеженість вдосконалення знарядь виробництва й пізнання. Але з іншого, кажучи про реальні можливості людини, він змушений був констатувати, що «людська здатність дуже обмежена, і її нескінченно перевершує могутність зовнішніх причин; а тому ми не маємо абсолютної можливості пристосовувати зовнішні речі до нашого блага».

Французький філософ-матеріаліст і атеїст Поль Гольбах (1723-1789) відзначає такі уявлення про місце й можливості людства у Всесвіті в більш конкретній формі:

«Наше життя – це лінія, яку ми повинні за велінням природи описувати по поверхні земної кулі, не маючи можливості зійти з неї ні на один момент».

Ідеї ​​природної обмеженості перспектив прогресу людського роду зіграли ключову світоглядну роль в антиутопіях та їх боротьбі з уявленнями про те, що не скупість природи, а соціальні недосконалості людського суспільства породжують «наймогутніших ворогів людського роду» (В. Годвін): масову бідність та бідність більшості.

Історія екології

На думку Гольбаха, людина є частиною природи та підпорядкована її законам. Незнання своєї власної природи, за Гольбахом, привело людину до того, що вона виявилася поневоленою та стала жертвою урядів.

Роберт Уоллес (XVIII ст.) – англійський священик, математик – фактично був родоначальником мальтузіанской концепції майбутнього людства і, зокрема, мальтузіанських традицій, що виразилися насамперед в перенесенні акценту аналізу з питань про перспективи побудови ідеального (кращого) суспільства на питання про забезпеченість засобами існування подальшого соціального прогресу та реалізації ідеалів рівності й справедливості.

Вільям Годвін (1756-1836) – англійський письменник, утопічний соціаліст – показує в «Міркуваннях про соціальну справедливість» (1778), що розгорнуті Р. Уоллесом сценарії антиутопії залишають неспростовною ідею Т. Мора «як найкращого засобу від незаконного привласнення й бідності, котрі є в даний час наймогутнішими ворогами людського роду». Тому не слід «лякатися системи, настільки благодатної для людства, тільки тому, що люди стануть занадто щасливими і внаслідок цього зможуть через великий проміжок часу виявитися занадто численними».

Ці проблеми стосуються занадто далекого майбутнього. А поки ще три чверті поверхні земної кулі, які можуть ще бути заселені людством, залишалися необробленими. «Оброблювані площі допускають можливість значного удосконалення обробки». Тому населення нашої планети, як припускав Годвін «зможе зростати ще, ймовірно, незліченну кількість століть, а землі все ще буде достатньо для прогодування її мешканців». При наближенні меж зростання населення планети люди майбутнього не залишаться бездіяльними й байдужими до загрози перенаселення і, безумовно, знайдуть шляхи «регулювання пружин нашої поведінки». Якщо історія людства є історією його вад, то наше майбутнє не безнадійне:

«Людина навчилася передбачати затемнення, тому, якщо люди могли отримувати владу над зовнішнім світом, осягнувши його закони, то вони, відкривши закони соціального середовища, можуть отримати владу і над нею…»

Ці ідеї співзвучні ідеям Ж. А. Кондорсе, викладеним у книзі «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Жан Антуан Нікола Кондорсе (1734-1794), французький математик, філософ, політичний діяч, подібно Годвіну, висловлює впевненість у принциповій можливості створення спеціальної науки передбачення майбутнього роду людського, що переводить наше знання про проблеми майбутнього на мову «мистецтва соціального будівництва», науки, «за допомогою якої можна передбачити прогрес людського роду, направляти та прискорювати його».

Кондорсе вважав, «що природа не встановила жодної межі нашим сподіванням». Він підкреслює, що, «тільки досліджуючи руху й закони цього вдосконалення, ми зуміємо визначити розміри та межі наших надій». «До того ж людство в цей віддалений момент своєї історії неминуче набуває такі знання, про які ми ледь можемо мати уявлення».

Істотний внесок в гармонізацію відносин людини і природи внесли К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксизм розглядає людину як реальний, живий суб’єкт, що творить своєю працею матеріальні й духовні цінності, а тим самим і самого себе. Людина має справу з природою, залучає її в орбіту своєї діяльності, перетворюючи її в предмет, в матеріал, в знаряддя або засіб своєї праці. Природний матеріал, занурений в «реторту цивілізації», що функціонує в суспільному виробництві, за його законами, і становить умову людського життя. Маркс мріяв про те, що одного разу настане час, коли природничі науки та науки суспільні зіллються в єдину науку про Людину, а наука про Людину перетвориться в науку про Природу, бо її майбутність вже буде залежати від Розуму й Волі людей, які самі є породженням Природи, Всесвіту.

Історія екології

Про що б не роздумували філософи минулих століть чи сучасної епохи, історія екології чітко показує, що спонукальним мотивом так чи інакше завжди залишається людина, її життя, доля, її місце в природі й суспільстві, в історії. Визначаючи її «антропологічну спрямованість» від Сократа, який поставив в центр своїх пошуків вимогу «пізнати самого себе», і до Канта, котрий трактував питання «що таке людина?», відбуваються суттєві зрушення в розумінні людини та сенсу її життя на протязі більш ніж двох тисяч років пізнання. У наші дні ми розглядаємо проблему «людина і природа» в контексті глобальних проблем, таких, як виживання в ядерний вік та наростання небезпеки екологічної катастрофи.

 

Джерело: Екологічний блог (ruslo.info)

Другие новости экологии:
  • 32
    Shares

Залишити відповідь